Історія селища Печеніжин Коломийського
району
|
Печеніжин — селище міського типу (з 1940 p.), центр селищної Ради. Розташований за
На території селища виявлено кам'яні знаряддя праці періоду неоліту, а
також бронзові речі (плоску сокиру, ніж, рибальський гачок) доби бронзи.
Печеніжин — одне з найстародавніших поселень
Прикарпаття, відоме з часів Київської Русі. В XIV ст.
Печеніжин, як сказано в одному з документів, користувався магдебурзьким
правом, мав міську ратушу, а в стародавньому замку містилася королівська
адміністрація, що здійснювала нагляд за численними солеварнями та гутами. В письмових документах згадується, що 1443 року, коли
Печеніжин належав галицькому каштеляну Івану Колі, він був великим
поселенням, центром волості. В самій назві селища є вказівка на можливе її
походження від кочового племені печенігів, яких, очевидно, оселили тут за
князівських часів як полонених.
Як видно з люстрації Коломийського староства за 1565 —1566 pp., основним заняттям населення Печеніжина було землеробство й тваринництво.
Феодально-кріпосницький гніт тут був дещо меншим, ніж в інших землях
тогочасної Червоної Русі. Хоча розмір панщини становив лише 12 днів на рік, селяни виконували різні натуральні повинності, сплачували
чимало податків. За випас худоби вони платили по 1 злотому
від голови рогового, а від 100 овець давали 1 барана,
або 24 гроші, волоський сир, або 8 грошів, поставець бринзи,
або 2 гроші.
Проте не завжди феодали-дідичі могли примусити коритися волелюбного
гуцула-верховинця. Влітку він зникав зі своїм майном — отарами
овець і кіз —
в полонинах, а взимку відходив у неприступні гори, куди
не наважувалися йти і гайдуки. Тому сюди втікали кріпаки з Поділля,
Львівщини, а також Молдавії. Прибульці орендували в місцевих феодалів
полонини для випасу худоби. Тут, в горах, легше було переховуватися від
розшуків пана, знайти захист від татарських та турецьких наїзників-людоловів.
У писемних джерелах 1624 року в Печеніжині згадується замок-фортеця, який
відіграв важливу роль в обороні місцевості від наскоків татар. Замок
збудований у формі чотирикутника на високій горі над р. Печенігою, він був
оточений валами, рештки яких добре збереглися до наших днів. З тих тривожних
часів залишилися назви урочищ: Татарські звори, Татарські могили.
Зростання феодальних повинностей, спустошливі набіги татар,
посилення національно-релігійного гноблення — все це викликало
опір з боку трудящого селянства. Коли восени 1648 року
козацько-селянське військо на чолі з Богданом Хмельницьким вступило до
Галичини, на Покутті виникла ціла повстанська армія під керівництвом Семена
Височана. Його помічником був дрібний шляхтич Лесь Березовський, в загонах
якого воювали печеніжинські селяни. Повстанці розгромили замок Станіслава
Потоцького в Печеніжині й забрали майна на 40 тисяч
флоринів.
Після відступу козацько-селянських військ частина учасників повстання на
чолі з Лесем Березовським, відійшовши в гори, продовжувала боротьбу. Збирачі
податків 1650 року повідомляли з Печеніжина, що через воєнні спустошення і
втечу населення вони «не могли вибрати більше податків, тільки 2 злотих і 10
грошів».
З втікачів створювалися загони опришків, боротьба яких наростала у
відповідь на посилення феодального визиску. На початку XVIII ст. грозою для шляхти стали Іван Пискливий і Федір Жолоб. В їхніх загонах
були люди з Печеніжина, зокрема Маковій, який брав участь у нападі опришків
на Косів у 1704
році.
1722 року в Печеніжині налічувалося 94 селянські господарства,
які виконували панщину. З них тільки 65 мали тягло. Найбідніші, безтяглі
селяни відробляли вже по 52 дні панщини на рік і платили по 3 злоті грошової
ренти, а до натуральної ренти входили 1 віз сіна, 2 курки, 12 яєць, 1 міток
пряжі та по 1 гарнцю горіхів і грибів. Крім цього, доводилося давати панові
по 1 злотому від вола, корови і трирічного молодняка, десятий вулик,
дванадцяту вівцю, п'ятнадцяту козу тощо. Заможніші селяни на рік відбували
тільки 12 днів панщини, але платили, крім натуральних данин, по 20—25 злотих ренти. Особливо важкою для тяглих селян була підводна повинність.
В інвентарі записано, що селяни зобов'язані давати від супряги раз на
рік підводу до Підгайчиків і перевезти 3 бочки солі.
Але цим не обмежувався визиск. Через систему застав, оренди, відкупу
маєток опинявся аж у четвертих руках. Кожний орендар прагнув витиснути з
селян значно більше, ніж зазначалося в інвентарях. Про це красномовно
свідчать скарги селян до власника маєтку на здирства і жорстоку поведінку
орендарів. Хоч, як правило, пан не відповідав на скарги, ті, що їх подавали,
ставали жертвами орендаря. їх звинувачували в бунтарстві, в зв'язках з
опришками і знищували.
Антифеодальну боротьбу опришків наприкінці 30—в
першій половині 40-х років XVIII ст. очолив Олекса Довбуш,
син пастуха-комірника Василя Довбуша з Печеніжина. 1738 року опришки
розправились із печеніжинським орендарем Тишківським, а потім з багатіями в
Чорних Ославах і Лючках. Восени 1739 року Олекса Довбуш організував загін з
30 чоловік, з яким почав діяти далеко за межами Покуття.
Рух опришків не припинявся і після смерті Довбуша. Навіть в 20-х роках XIX ст. у Печеніжині, Космачі, Слободі-Рунгурській, Баня-Березові були розміщені
військові пости для боротьби з опришками.
В другій половині XVIII ст. розмір феодальних повинностей селян Печеніжина різко збільшився. Тепер їх зобов'язували від кожної пари
коней чи волів 8 разів на рік відвозити з Печеніжина до
Львова по 3
бочки солі. Хоч на кожну ходку селянин витрачав не
менше тижня, за 8 поїздок зараховувалося лише 16 днів панщини. Селяни писали в скарзі, що ці повинності для них «гірше
татарської неволі».
У 1787
році Печеніжинський маєток Т. Потоцького як соленосний
район купила казна Австрії. Управління ним здійснював «скарб камеральних
маєтків». Щоб збільшити вартість маєтку, Потоцький позаписував до інвентарів
панщизняних повинностей і т. зв. дарові, які виконувалися кріпаками поза
панщиною. Але якщо раніше за це пан був зобов'язаний надавати селянам такі
пільги, як-от: збирання хмизу в лісі, зрубу дерев на будівлі, користування
панськими пасовищами тощо, то тепер цих прав селян позбавили, а «скарб
камеральних маєтків» вимагав виконувати всі повинності або сплачувати гроші.
Це було пряме пограбування селян. Цього ж року при розмежуванні домініальних
і рустикальних земель поміщик записав у свої інвентарі ті ліси, пасовиська та
луки, які раніше були в громадському користуванні селян Печеніжина.
Селяни зверталися до всіх установ австрійської держави. В протоколі від 10 серпня 1792
року, наприклад, згадується про повторні скарги всіх
мешканців Печеніжина на економа, який знущався над кріпаками. Намісництво
попередило Коломийський повітовий уряд, що «надмірні утиски та варварська
поведінка економа до підданих може при дальшому зволіканні розгляду та
вирішення селянських скарг призвести до непередбачених наслідків». Проте це
попередження залишилося на папері.
Оскільки з селян стягували великі штрафи за невиконання підводних
повинностей, т. зв. підгасівдо, щоб мати менше клопоту з селянами, які
скаржилися, що їм не оплачують підгасів, дирекція солеварень у 1799 році
запропонувала перетворити печеніжинські та кутські підгаси у панщину. Уряд
схвалив цю пропозицію, а заборгованість держави перед селянами за оплату
підгасів списав.
В кінці XVIII
— на початку XIX ст. печеніжинські селяни
відбували 78
днів панщини на рік. Халупники, хоч і не мали своєї
землі, виконували 67 днів пішої панщини. Крім того, в 1836 році 452
селянські двори платили від худоби та пасік 270 флоринів 49 крейцерів податку, а в 1841 році —
вже 323 флорини 28 крейцерів. За випас худоби на державних грунтах сплачували по 1 золотому
рогового.
Основні доходи селянам давало тваринництво, а також різні промисли. Тут
виробляли полотно, ліжники, килими. Добре було налагоджено виробництво дерев'яного
посуду: різних кухлів, ложок, черпаків, тарілок тощо. Існувала в Печеніжині з
давніх-давен і солеварня. Але 1820 року її закрили як
малопродуктивну. Використовувалися нафтові «текучі» або «ропи».
З 1816
року в Печеніжині існувала тривіальна школа, де 1 вчитель
навчав невелику кількість дітей читати, писати і рахувати. Школа утримувалася
печеніжинською громадою. Нагляд над школою здійснювала шкільна рада, яка
складалася з радних містечка.
Селяни Печеніжина на знак скасування панщини спорудили кам'яний хрест із
написом: «Сіє знаменіє хрестное во пам'ять свободи і знесення
панщини з дня 3 мая
Після реформи 1848 року класове розшарування селян
прискорилося. На 612 селянських господарств у Печеніжині
припадало 3553
морги землі, в т. ч. 3216 моргів
лук, 292 морги городів, близько 45 моргів пасовиськ. На кожне в
середньому —
по 6 моргів землі. 106 халупників її зовсім не мали, а тим часом 8 куркульських
господарств володіли ділянками по 30 і більше моргів. У 80-х роках XIX ст. на кожне селянське господарство припадало пересічно по 4,2 морга землі.
1872 року в Слободі-Рунгурській було відкрито поклади нафти. Перші шиби, де
вручну видобували нафту, заклали в 1875 році. На початку
80-х років завдяки застосуванню парової машини та глибинного буріння
видобуток почав різко збільшуватися. В 1882 році в Печеніжині
побудовано нафтопереробний завод, на якому працювало близько 500 робітників і службовців. У другій половині 80-х років Печеніжинський
нафтопереробний завод був одним з найбільших в Австро-Угорщині. Він
конкурував з кращими підприємствами Пешта і Фіуме. Кількість робітників за
цей час майже подвоїлася. Завод очищав 600—1000 цнт нафтової ропи
на добу.
Працювати доводилося за важких умов, бракувало техніки безпеки. Через вибухи
газу та обрив канатів бували смертні випадки. Робочий день тривав 12 годин, а денна зарплата становила 50 крейцерів.
80—90-і роки XIX ст.— період найбільшого
піднесення нафтовидобутку біля Печеніжина. Його тоді називали містом мільйонерів. У 80-х роках було
прокладено залізницю Коломия — Слобода-Рунгурська зі станцією в
Печеніжині. Населення його значно зросло. Якщо в 1840 році в Печеніжині налічувалося 452 двори, то у 1880 році —
вже 934 двори з 4670 жителями. З 1898 року Печеніжин став центром повіту, до
якого входило 21 село.
Рівень освіти трудящого населення Печеніжина залишався дуже низьким.
Тільки 1894
року замість тривіальної була відкрита 4-класна школа,
що повністю перебувала на утриманні громади. В 1902 році
її перетворено на 5-класну школу, в якій навчалось до 500 учнів. В 1906/07 навчальному році 50 проц. дітей шкільного віку залишалося поза школою.
Трудящі мешкали в курних хатах, що тулилися одна до одної. Через
скупченість будинків та брак протипожежних засобів чимало лиха завдавали
пожежі. Лише 1889 року згоріло 150 будинків по Рунгурській вулиці та на Ринку.
Вулиці було занедбано. Тільки 1899 року збудовано
перші кам'яні водостоки {153 м) та забруковано 413 кв. метрів.
Медична допомога була вкрай незадовільною. Увесь повіт обслуговували 1 державний,
2 приватні лікарі та 2 акушерки. Працювала приватна аптека. Бідняки
ставали жертвами різних інфекційних хвороб та епідемій. В Печеніжині 1899
року зроблено щеплення проти віспи тільки 41 дитині, а померло в цьому ж році
від неї 45 дітей. Тоді ж смертність печеніжинців від холери становила 12 чол. на 100
чол. населення. Багато людей гинуло від туберкульозу,
скарлатини. Високою була дитяча смертність, особливо від дифтерії.
В кінці XIX
— на початку XX ст. капіталістичний визиск трудящих
Печеніжина посилився. Селяни, маючи невеличкі клаптики землі, в середньому по
3,2 морга на двір, ледь животіли. Найкращі землі загарбали куркулі, церква та
орендарі. Куркулі, що орендували церковні й державні землі, нещадно
експлуатували селянську бідноту. Тягар податків, куркульська й лихварська
кабала вели до повного зубожіння основної маси селян. Тільки в 1910—1912 pp. в Печеніжині за невчасну сплату селянами позики українському іпотечному
банку 10 господарств було продано з публічних торгів. Дрібні напівкустарні
підприємства не могли забезпечити мешканців Печеніжина роботою. Обезземелена
селянська біднота емігрувала за кордон, шукала заробітків на лісорозробках у
Карпатах, в поміщицьких маєтках усього краю.
Під впливом революційних подій у Росії та піднесення страйкового руху в
Галичині селяни також почали повставати на боротьбу. В серпні 1905 року жителі Печеніжина та навколишніх сіл домовилися не збирати врожай на
поміщицьких полях за десятий сніп. Два тижні тривала боротьба. Поміщики
найняли робітників інших районів, але страйкарі виставили свої пости і не
допустили штрейкбрехерів до роботи. Тоді печеніжинський староста звернувся з
просьбою до намісника прислати для збору врожаю в'язнів. Тільки так вдалося
поміщикам зібрати врожай.
Внаслідок хижацьких методів експлуатації родовища видобуток нафти в
околицях Печеніжина скорочувався, водночас зменшувалося виробництво
нафтопереробного заводу. На підприємстві працювало тільки 112 робітників. У
1912 році в селищі налічувалося всього 12 промислових підприємств, у яких
працював лише 181 робітник.
Надлишок робочої сили забезпечував капіталістам нещадну експлуатацію.
Робочий день тривав 12 годин на добу. Промисловці
запроваджували поденну систему оплати праці від 1,2 до 5 крон для дорослого робітника. Цих грошей ледве вистачало на нужденне
прожиття.
Перша світова війна завдала великих страждань трудящим. Частину жителів
Печеніжина власті евакуювали до різних районів Австро-Угорщини, а майно їх
реквізували на військові потреби. Десятки мешканців за симпатії до росіян в
лютому 1915
року було арештовано і відправлено до концентраційного
табору в Телергофі. Під час війни містечко тричі переходило з рук у руки.
Внаслідок цього понад 90 будинків згоріло, 250 — зруйновано. Населення Печеніжина зазнало збитків на 5 мільйонів
австрійських крон.
Перебування російських військ в Печеніжині справляло революціонізуючий
вплив на жителів. Чимало солдат відверто засуджували війну, царизм, експлуататорські
порядки. Солдати-більшовики поширювали серед населення революційні ідеї.
Староста Печеніжина в донесенні воєводському управлінню писав, що російські
війська викликали в трудящих Печеніжина ненависть до уряду та пануючих
класів.
Перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції, встановлення
Радянської влади на Україні мали вирішальний вплив на піднесення класової і
національно-визвольної боротьби на Покутті. В липні 1918 року робітники
нафтових промислів Печеніжина і Слободи-Рунгурської оголосили страйк
солідарності з страйкуючими робітниками Борислава і Дрогобича. Вони вимагали
підвищити заробітну плату на 50 проц. Очолювали страйкарів Мафтієвич і
Євчук.
На боротьбу піднімалося й нужденне селянство. В цей час печеніжинці поверталися
після евакуації з Чехії, Словаччини, Угорщини і Австрії. Селяни не мали чим
обробляти занедбані землі, нічим було їх засівати. Населення голодувало, а
«убога частина гуцулів вмирала з голоду». У вересні 1918 року власті повідомляли з Печеніжина, що серед селян розповсюджуються
відозви із закликами боротися за приєднання Галичини до Радянської України.
Трудящі Печеніжина виступали проти буржуазно-націоналістичної влади уряду
ЗУНР. 24 квітня 1919
року застрайкували робітники нафтопереробного заводу.
Страйк, як повідомляв журнал «Народ», тривав протягом тижня. Робітники добилися
8-годинного робочого дня та підвищення заробітної плати.
В травні 1919 року Печеніжин загарбали польські
окупанти. Колишні військовополонені, що повернулися з Росії, С. Сметанюк, Ю.
Білецький, В. Грабовецький, Ю. Диблюк та інші сформували загін з 400 чоловік
і почали збройну боротьбу. 24 травня повстанці розгромили загін
польських окупантів, захопили автомашину і 27 гвинтівок.
Та саме в цей час до Печеніжина вступили румунські війська, союзники
шляхетської Польщі, які жорстоко придушили повстання. На окупованих землях
запровадили терористичний режим.
Трудящі Печеніжина чинили опір окупантам: відмовлялися виконувати військову
повинність, бойкотували постанови польського уряду, не виконували розпоряджень
місцевих органів влади.
Революційна боротьба трудящих Печеніжина стала більш організованою після
утворення в серпні 1921 року Коломийського окружкому КПСГ.
Поліція з Печеніжина повідомляла 14 листопада 1921 року, що комуністичний
рух набрав великої сили: «...навіть ми тут у забитому гірському
містечку відчуваємо його піднесення».
Вибори до сейму і сенату в 1922 році біднота
Печеніжина зустріла масовим бойкотом. Незважаючи на застосування військової
сили (в Печеніжині був розміщений батальйон солдатів), з 44 тис. виборців повіту брали участь у виборах тільки трохи більше 4 тис,
а за урядову кандидатуру було віддано лише 12 голосів.
Комуністи швидко поширили свій вплив на читальню «Просвіти», товариство
«Сільський господар», керували профспілковим рухом. Велику роботу серед трудящих
Печеніжина та навколишніх сіл вели члени Коломийського окружного комітету
КПЗУ Юліан Гросс, Іван Рубич, Осип Ванкевич, комуністи Василь Козяк, Микола
Горіїпний та співчуваючі їм М. Д. Самокишин, В. В. Майданський, Іван Чупрей,
А. Г. Чупрей, Д. В. Чемерис. Член окружкому П. Д. Остафійчук
організовував гуртки «Сельроб-єдності» у Печеніжині і селах повіту.
Під впливом комуністичної пропаганди та агітації зростала класова
свідомість трудящих і їх політична активність. Коли в грудні 1922 року польський уряд оголосив призов до війська, із 139 приписників з'явилося на призовний пункт лише 45 чоловік. Це було яскравим виявом протесту проти окупаційного режиму.
Робітники об'єднувались у профспілки і організовано виступали на боротьбу з
капіталом. 24
квітня 1924 року робітники
нафтопереробного заводу оголосили страйк, вимагаючи поліпшити умови праці,
підвищити зарплату. Промисловці були змушені поступитися. Але у вересні 1924
року нафтопромисловці знизили заробітну плату і намагалися ліквідувати поділ
робітників на кваліфікаційні групи. У відповідь на це 16 вересня 1924
року робітники нафтової промисловості Прикарпаття, в т.
ч. і пече-ніжинці, оголосили страйк, який охопив 4—5 тис. чоловік. Страйком керувала робітнича рада басейну. Тільки 24 вересня властям вдалося силою зброї придушити страйк.
За часів окупації становище трудящих Печеніжина невпинно гіршало. Біднота
емігрувала, лише 1920 року з селища виїхало 72 чоловіка. їздили печеніжинці і
на тимчасові заробітки. Так, 1925 року на лісових промислах
у Румунії, Чехословаччині, а також і в Польщі працювало понад 400 мешканців Печеніжина.
В 1935
році з 7,1 тис. жителів Печеніжина в
сільському господарстві було зайнято 4,4 тис. чоловік (62 проц.), в промисловості — 1,3 тис. чол. (18 проц.), в торгівлі — близько 500 чол., на транспорті — 200 чол. і в інших галузях — до 700 чоловік. У містечку
налічувалося 6 кравецьких, 10 столярних,
6 шевських та 2 колісні майстерні, 5 водяних
млинів, ткацька майстерня, 4 кузні. Переважну більшість населення
становила селянська біднота. 1248 дворам належало від 0,25 до
Селяни платили поземельний, державний, подорожній, шкільний, страховий та
інші податки. Навіть за очистку димарів від сажі потрібно було заплатити 30
грошів на рік. В 1935 році 1248 дворів
Печеніжина сплачували 18,8 тис. злотих податків".
Безземельні та малоземельні селяни були дешевою робочою силою для поміщиків і
буржуазії. Водночас знайти роботу поза своїм господарством ставало важче.
Промисловість селища забезпечувала зайнятість лише 18 проц. населення. Внаслідок скорочення видобутку нафти в
Слободі-Рунгурській 1928 року закрито нафтопереробний завод у
Печеніжині. Через економічний занепад Печеніжина в 1929 році було ліквідовано й повітове староство, а Печеніжин і навколишні села
приєднано до Коломийського повіту.
У 1931
—1932 pp. в приміщенні
нафтопереробного заводу фірма «Піляк» налагодила деревообробне виробництво.
Тут у 5 цехах працювало 114 робітників та близько 30 чол. було
зайнято сезонно.
В період світової кризи 1929 —1933 pp. загострилися
як класові, так і національні суперечності. Для полонізації українського
населення створювалися різні шовіністичні організації: «Стронніцтво людове»,
«Сокул» тощо.
На початку 30-х років у Печеніжині була державна семикласна школа, викладали
тут польською мовою. Щоб запобігти ополяченню своїх дітей, українці наймали
вчителів і приміщення для т. зв. рідної школи. Власті переслідували вчителів
рідної школи, намагалися не допускати збору коштів на її утримання. 1935 року в містечку діяла 4-класна школа. При читальні «Просвіти» був
драматичний гурток, хор, духовий оркестр, футбольна команда. Містечко дедалі
привертало увагу багатьох культурних і громадських діячів. В Печеніжині
бували такі видатні письменники, як Ольга Кобилянська, Ярослав Галан.
Комуністи та сельробівці піднімали трудящих на боротьбу проти
фашистського режиму. Під час виборів до польського сейму в 1930 році за урядові кандидатури проголосувало лише 8 проц.
виборців.
Коли мешканці Печеніжина дізналися про рішення Радянського уряду взяти
під захист українців, вони ще до приходу Червоної Армії визволили в'язнів з
пече-ніжинської тюрми, організували варту самоохорони, взяли під нагляд
фабрику «Піляк», молочарню «Підкарпаття», куркульські споживчі кооперації
«Єдність» і «Будучність», банки, млини. 20 вересня 1939 року в містечку
зібралося на мітинг 2,5 тис. чоловік. Голова Печеніжинського районного
тимчасового управління Боруц ознайомив трудящих із зверненням командуючого
Західним фронтом. Трудящі одностайно схвалили його. Зустріч Червоної Армії
перетворилась у всенародне свято. Депутатами Народних Зборів Західної України
від Печеніжина були обрані Р. М. Косар та В. Д. Лапчинський.
Печеніжин 1940 року став селищем міського типу,
центром району. До селищної Ради було обрано 13 чоловік,
зокрема активного діяча «Сельроб-едності» О. Д. Котова, В. П. Грабовецького,
В. В. Майданського (голова селищної Ради). Відразу почалося впорядкування
селища.
Сільська біднота одержала близько 1500 моргів землі.
По-новому загосподарювали трудящі Печеніжина. Під керівництвом партійної та
комсомольської організацій створювались агрономічні гуртки, організовувалася
взаємодопомога під час весняно-польових робіт. Зникло безробіття. В березні 1941 року створилася ініціативна група з 23 чол. для організації
колгоспу.
За півтора року Радянської влади економіка Печеніжина значно зросла.
Стали до ладу обозно-меблевий та цегельно-черепичний заводи, 4 промислові
артілі та промкомбінат по виробництву товарів широкого вжитку.
З перших днів Радянської влади навчалися всі діти шкільного віку.
Створено 2
дошкільні дитячі заклади. Було організовано навчання 290 неписьменних і відкрито середню школу для дорослих. Молодь селища
вступала до лав комсомолу — в цей час виникло 17 первинних організацій. Комсомольці вели політмасову роботу серед
населення, організували 12 гуртків художньої самодіяльності.
Місцеві активісти, колишні члени «Сельроб-єдності» А. Г. Чупрей, І. К.
Самокишин, комсомольці Д. А. Луцак, В. А. Чупрей, В. І. Василюк очолили
боротьбу трудящих за соціалістичні перетворення в селищі.
В Печеніжинському районі були відкриті медичні заклади (2 лікарні, поліклініку, пологовий будинок, аптеку), в яких працювало 34 медпрацівники.
Та настала лиха година. Печеніжин 1 липня 1941 року окупували
німєцько-фашистські війська. Українські буржуазні націоналісти разом із
загарбниками вчинили розправу над сільськими активістами. В гестапівських
катівнях загинули І. К. Самокишин і В. В. Майданський. Всього гітлерівці
стратили в селищі близько 2 тис. чоловік, вигнали на каторгу понад
1600 його мешканців. Грабунки й мародерство призвели восени 1941 року до великого голоду в Печеніжині. Померло багато людей.
Мешканці Печеніжина саботували розпорядження окупаційної влади, приховували
продукти, псували посівні площі. Коли ж влітку 1943 року
в околицях Печеніжина з'явилося партизанське з'єднання С. А. Ковпака, йому
подавали всіляку допомогу. Постачали партизанам продукти харчування,
здобували відомості про розміщення військ карателів.
|